— Точно, — зрадів Петя, пускаючи дим кільцями.

— Ги, — з недовір’ям озвався Іван.

— От тобі й «ги», — насолоджувався уявною перемогою Петро.

Сонце сіло за обрій. В лісі покотилися тіні. Закумкали жаби в річці, затьохкав десь серед гущавини соловейко.

— Так що — на городи? — запитав Іван.

— Точно! Спочатку надовбемо картоплі, нашукаємо огірків. А потім — в скирту ночувати…

— Можна в копицю на лузі, — зауважила Варка. — Тепло, як у вусі.

— Тоді рушаймо!

Пішли берегом. Раптово у небі виникло райдужне сяйво. Швидко наблизилося, переливаючись розмаїтими барвами.

— Що воно таке? — злякалася Варка.

— Може, супутник? — висловив здогад Іван.

На їхніх обличчях заграли феєричні промені, 3 неба опустився химерний космічний апарат, схожий на блюдце, перевернуте дном догори, зупинився неподалік від берега. Він мерехтів примарним світлом.

— Тікаймо, бо вибухне, — скрикнула Варка.

— Дурна! — озвався заспокійливо Петро, хоч і сам хвилювався. — Це ж, мабуть, наш корабель… Може, ко-космонавт приземлився. Ми перші зустрінемо його. Перші — ви збагнули? Знаєте — яка слава буде? Тоді нам начхати на все! На блюдечку підноситимуть. На трибунах виступатимемо! У всіх газетах портрети видрукують. Та що там портрети! Од дівчат одбою не буде!

— Од хлопців! — заперечила Варка.

— Од дівчат! — наполягав Петро, — «Та, будь ласка, Іване Никоновичу! Та зверніть увагу, Петре Івановичу! А чи не сказали б ви, Петре Івановичу…»

— Ги, — радісно зреагував Іван на такі блискучі перспективи. — Здорово!

— Точно кажу! Масштаби — світові! Треба тільки не прогавити!

— Чому ж він не вилазить? — прошепотіла Варка, тремтячи від хвилювання.

— Може, якраз спить, — глибокодумно заявив Петро. — У них, знаєш, все по ритму: коли пора спати — хай тріскається супутник, а ти — спи!