— Операція завершилася успішно!

— Еге, — згодився Іван. — Харч є!

— Щука трохи більша, — сказав Петро. — Це моя…

— Чому твоя? — образився Іван. — Це ж я побачив? І витягав я з ятера!

— Чорт з тобою! Хай тобі, — згодився Петро. — У тебе мордяка більша, рубай щуку! А мені. — лин! А В арці, чи то пак Луїзі,— миньок!

— Миньок, миньок, миньок! — заплескала в долоні дівчина. — У минька печінка жирна!

— Слухайте, а як ми її будемо їсти? — озвався Іван.

— Зубами, — пояснив Петро.

— Я не про те. Сира ж риба… Та й солі нема!

— Уявіть собі, джентльмени, — проголосила Варка, — що ми потрапили на незаселений острів! Ніде нікого…

— Ну… уявив, — непевно сказав Іван.

— А раз уявив — то нічого й роздумувати! Давай, Петер, давай, Жан, наярюйте, трощіть її! Це ж живі калорії!

Вони почали гризти рибу, спочатку несміливо, потім активніше. Діло пішло на лад. І коли сонце схилилося до обрію, а видноколо зачервоніло, на піску лежало тільки три голісінькі кістяки від риби, так дбайливо обчищені, ніби над ними трудилися легіони мурашок.

— Тепер можна й потанцювати, — заявила Варка.

— Не треба, — заперечив Петро. — А то ще рибалка наскочить…

— А знаєте що, колеги, — сказав Іван, замріяно дивлячись удалину, — можна й так…

— Що так? — не зрозумів Петро.

— Без солі, без вогню. А то вигадали всякі там печі, горшки, каструлі…

— Можна, — солідно озвався Петро, запалюючи сигарету. — Надбудова цивілізації, химера!

— Слухайте, хлопці,— радісно прошепотіла Варка, — А що я надумала?

— А що?

— Вночі підемо на городи… Надовбемо картоплі-маївки. Тоді нам плювати на все…