— Ну ти, — образився Іван. — Не дуже!

— Я ж правду кажу. Не сердься. Ось кури, старик!

— Не хочу, — сплюнув Іван, — Жерти охота.

— А ти… зовсім не їв нічого?

— І крихти не було в роті. Зелене яблуко з'їв по дорозі. Оскому набив…

— Я теж цілий день нічого не їв, — ковтнувши слину, сказав Петро.

— Що ж будемо робити?

— Треба подумати, — затягнувшись димком, по-філософському відповів Петро. — О, а хто там шкутильгає?

— Де?

— А від копиць. Якась чувиха модна! Ще й з транзистором. Класна бабенція!

— Тю на тебе, — сказав Іван, оскальнувшись презирливо. — Та то ж Варка!

— Яка?

— Нікселунїкгороду! Хіба забув?

— А хіба вона не в місті? Вона ж там працювала десь у канцелярії…

— Вигнали. А тепер тиняється в селі,— зітхнув Іван. — Розумна дівка, на слизьке не наженеш. Іч, як стегнами вихиляє!

— А чого ж вона на лузі? Хіба косить ходила?

— Ха! Знайшов косаря! Мабуть, теж поперли з дому!

— Треба її в нашу компанію, веселіше буде! Варко, Варко!

— Що за некультурні вигуки? — невдоволено озвалася дівчина, наближаючись до вигнанців. — Яка я вам Варка? Салют!

— Салют, — сказав Петро. — А як же. тебе величати?

— Луїза! — повчально відповіла дівчина, модно розставивши ноги і схрестивши руки на грудях. — Або Варюша, в крайньому випадку! Яким вітром вас сюди занесло, джентльмени?

— Мабуть, таким самим, як і тебе, — гірко всміхнувся Іван. — Вигнали несвідомі родичі світ за очі! А тепер микитимо — що його діяти?

Незабаром троє нещасливців, обмінявшись досвідом та невсипучим обуренням на весь рід людський за те, що цей останній не розуміє прагнень прогресивної частини молоді, об’єдналися в палкому бажанні знайти вихід з скрутного становища, а насамперед — відшукати можливість поїсти, або по-модному — підрубати.

— Приляжемо підсосною, — запропонував Петро. — Може, думка яка спаде пристойна! Га?