— По-моєму, вам все ж слід було почати раніше. Час…

Він підвівся, знаючи, що зараз йому доведеться з півгодини погуляти по коридору, можливо — пограти в теніс об стінку. Та Кленов, на його подив, не образився.

— Дурниці, — сказав він. — Раніше треба було випробовувати кораблі. Нас було не так уже й багато, випробувачів. А тепер це завдання виконано, і я можу займатися своїми справами — ловити Журавлів. Тож вибачайте за затримку в просторі.

— Ви впевнені, що їх можна?..

— Більш аніж впевнений. Неможливо уявити собі щось таке, чим би людина не змогла оволодіти. Якщо в природі є речі, для нас некорисні, то це пояснюється тільки низьким рівнем наших знань про природу.

— І про нас самих… — вставив юнак.

Найстаріший скоса поглянув на нього.

— Що ж, зауваження, не позбавлене глузду. Отже, треба ловити Журавлів. — І багато їх на вашому рахунку?

— Поки що — жодного, — сухо сказав Кленов. — Якось… Тоді в мене ще не було цього корабля. Я сконструював дельта-пастку і попрохав, щоб її встановили на «Ломоносові», який я мав тоді випробовувати. Я гасав на ньому два роки, доки мені вдалося випробувати на ньому всі хитромудрі капості простору, але наприкінці мені поталанило: я наткнувся на Журавлів… Я викинув пастку — згусток поля того ж знаку. Взаємодіючи з ним, Журавлі мусили втратити швидкість. І одне з цих полотнищ, один із Журавлів, справді вскочив у неї. Я кричав од радості. Але напруга поля в пастці виявилася слабкою. Йому вдалося вирватися — точніше, він пройшов через пастку, мов крізь порожнечу. Я постарів після того дня. Точніше — в ту мить, коли стало ясно, що вони відлітають. Вони беззвучно ковзали повз корабель — слово честі, в цьому було щось містичне!.. Запам’ятайте, юначе: старіють від розчарувань! Згодом, повернувшись на Землю, я в перерві між випробуваннями понад рік морочився з пасткою, точніше — з генераторами для її живлення. Тепер вони стоять за перегородками, ви знаєте. Новий варіант пастки не вписувався в «Ломоносова», і мені довелося чекати ось цього «Омікрона». Але більше я їх не зустрічав.