— Чому?

— Не пощастило… Поки що — це справа талану, ми ще не знаємо… — Він спохмурнів. — Орбіти їхні не обчислено, навіть за тих умов, що вони обертаються навколо центра Галактики, як будь-яка зірка, а це ж напевне не так: взаємодіючи з іншими полями, вони зазнають стількох впливів, що серйозно говорити про орбіти, мабуть, взагалі не можна. І важко сказати, де їх можна зустріти.

«Це так і залишиться мріями», — подумав біолог, а старий продовжував говорити:

— При колосальній швидкості — вони, як вдалося встановити, мають орбітальну швидкість вищу за половину світлової — їх дуже нелегко знайти. Хоч відтоді, як кількість дельта-приладів зросла, ми можемо уловлювати їхнє поле на чималій відстані. Треба тільки стежити за наладкою.

Легкими рухами пальців він торкнувся кількох лімбів на панелі дельта-комбайна.

— З того часу їх зустрічали ще п’ять разів, — сказав по паузі Найстаріший. — У мене є ці стрічки, звіти командирів кораблів. І більше нічого… Нічого, що підтвердило б або заперечило цю єдину гіпотезу, про яку варто говорити.

— Ах, цю? — сказав Ігор. — Її автором, здається, був…

— Все переплутав! Якраз її автором був я. І зостаюсь. Решта гіпотез — нісенітниця.

Юнак зніяковіло нагнув голову. Кленов, насупившись, мовчав. Пауза затяглася, та саме тепер Ігорю найменше хотілося урвати розмову, і він мовив, просто аби що-небудь сказати:

— То жодних закономірностей, кажете?

— Жодних… Єдине, що цікаво: судячи з зафіксованих напрямків, а напрямки фіксувалися в усіх випадках, їхні орбіти на якійсь своїй ділянці мають пролягати поблизу Нових. Якщо тільки це справді — закономірність, а не випадковість.