Такий вигляд мало це на екрані, і саме так це побачив Ігор. Але старому здалося, що останнє чорне полотнище, яке вислизало, здригнулося, на мить завмерло — і кинулося до нього, окутуючи його непроникливою, важкою й задушливою темрявою.

* * *

— Ну, як ви? — запитав Ігор.

Кленов поворухнувся і щось пробурмотів.

— Усе гаразд, — промовив Ігор. — Лежіть спокійно.

— Курс, курс?

— Завтра швидкість зменшиться до безпечної. Повернемо додому.

— А Журавлі?

— Вони далеко… — Ігор задумався і повторив: — Далеко…

Найстаріший без звуку відкинувся на вузьке ложе. Вуста його ворухнулися, і біолог нагнувся до нього, щоб почути.

— Життя…

— Не турбуйтесь, — сказав Ігор. — Ніякої небезпеки. Просто нервова перевтома. Ви надто багато літали. У вашому віці…

Уста Кленова скривилися в посмішці.

— Люди вмирають не од віку, — повторив він висловлену раніше думку. — Головне — розчарування. Я їх пережив чимало. І це — останнє…

Він на мить замовк, і юнак, скориставшись паузою, вставив:

— Ну, щодо цього, то можна сперечатися..

— Все життя за останні роки, — неголосно сказав Кленов. — І все надаремне…

— Чому ж надаремне?

— Вони відлетіли. — Найстаріший раптом сперся на лікоть і різко спитав: — Чи ні? Відповідайте!

— Вони відлетіли, — згодився Ігор. — Але не зовсім. Дещо залишилось.

— Знову записи, стрічки… Цього в мене й так було чимало. Не цього я хотів.

— Чого ж?

— Розгадати їх. Але для цього мені потрібен був хоча б один Журавель. Хоч би один!..