Юнак подумав, що дід, який лежить перед ним, — великий дід. Легенди говорили про нього — молодого, могутнього, такого, що домагається. Він старий, він немічний і зазнав поразки. Чого він хоче, спочинку? Журавля… Того журавля, що в небі, — як говорили колись… Чи захочемо всі ми журавлів, зазнавши останньої поразки, чи бодай думаючи, що ми її зазнали?

— Не обов’язково спіймати Журавля, — сказав він, та Найстаріший не слухав.

— Стільки років!.. — говорив він немовби сам собі. — Скільки я міг би сконструювати кораблів!.. Провести експедицій. Заснувати колоній… Адже я прожив багато літ.

Цього він міг і не говорити — тепер це було видно. Від бадьорості й моложавості Кленова немовби не лишилося й сліду: тепер це був справді дід, не тільки старий капітан, але просто дід.

— Але ж ви досягли мети! — сказав біолог.

Щось у його голосі змусило старого уважніше глянути в очі юнакові, і в тих очах він побачив щось таке, що примусило його сказати новим, чистим і вимогливим голосом:

— Кажіть!

— Ви хотіли дізнатися нове про Журавлів?

— Дурне запитання! — Це прозвучало роздратовано, і юнак зрадів тому, що старий космонавт, видно, знову входив у форму. — З мене багато хто кепкував, мене називали мисливцем за привидами, запевняли, що мені нічого не пощастить впіймати. І я не зловив…

— І в цьому саме й є ваша перемога, — сказав Ігор.

— Я не люблю загадок, — огризнувся старий. — І, якщо можете, не влаштовуйте тут сеансу гіпнозотерапії. Я ще не вмираю і, смію запевнити, зроблю це ще не так швидко. Нічого не втрачено. Ніяких дріб’язкових втішань, еге ж. Отже, я переміг. Як саме? Ну?

— Подумайте! — сказав юнак. — Адже це Чорні Журавлі Всесвіту!

— Ну й що?

— Адже вони живі — ці ваші Журавлі…

Найстаріший випростався. В рубці панував спокій, звичні криві ковзали по екранах, високий спів приладів раптово став чутним.