А все-таки де Юрко?

Ага, справа долинуло щось, що нагадувало мелодію. Це вже була інформація. Хоч коливання повітря, які долетіли, мелодією назвати можна було тільки з великою натяжкою. З величезною. Співак! Колін глузливо скривив губи. Ледацюга…

Мелодія наближалась. Тоді Колін звівся па ноги. Він розставив їх ширше і вперся куликами в боки. Нагнув голову і саркастично посміхнувся. У цій позі Колін чекав і далі.

Наступної миті Юрко побачив Коліна. Хлоп'як ішов, старанно зображуючи безтурботність. Він навіть знову заспівав.

— А он, — виспівував Юрко, — он високі дерева, хоч, може, то й не дерева. І велике жовте сонце. Як тепло тут! А он стоїть Колін, великий хронофізик. Він надувся, Колін. Він гнівається. Що він скаже мені, Колін? Що він зробить?

— Про це ти зараз дізнаєшся, — похмуро мовив Колін. — А скажи-но мені, великий артисте, хто спалив рест у хронокара?

— Хто спалив рест у хронокара? — заспівав Юрко, спинившись кроків за десять від Коліна і не виявляючи бодай найменшого бажання підступити ближче. — Звідки я знаю, хто спалив?.. Може, Ліна… Або Ніна. Або Зоя… Не підходь, ти! — останні слова соліст вигукнув скоромовкою.

Колін поморщився.

— Краще не кивай на дівчат. Завжди доцільніше зізнатися самому.

— Що ж мені вдіяти, — плаксиво сказав Юрко, — коли я таки справді не знаю, хто спалив рест? Ніби я не вмію водити хронокар. А коли вмію — а вмію ж, га? — то, виходить, я не міг спалити рест. Як ти гадаєш?

Він зробив паузу. Колін стояв усе в тій же позі, що не віщувала нічого доброго. Юрко зітхнув.

— Проте я готовий полегшити твоє становище, о вельмишановний керівнику. Своїми руками заміню рест. Хай уже. Мені завжди доводиться лагодити те, що ламають інші. Я заміню рест. — За цих слів на обличчі його з'явився вираз високого й спокійного благородства. — А посуд зате хай помиє Ван Сайєзі.