— Про тих, інших, можете сказати тільки ви, — була відповідь. — Хоч це й дивно. Все-таки у ваші роки…

— Роки — пусте, нісенітниця, — з задоволенням сказав старий. — Забудьте це поняття, шановний… м-м…

— Ігор, — промовив молодий.

— Шановний Ігоре. Люди вмирають від розчарувань, а не від віку. Ставте перед собою менше завдань — і вік не матиме влади над вами.

Він скоса зиркнув на співрозмовника і посміхнувся, завваживши його здивоване обличчя.

— Я сказав: «менше завдань», а не «менші завдання». Чим менше завдань, тим менше розпорошеності, менше розчарувань. Та й одна мета може бути варта десяти життів. А втім — до чого це я?

Він строго подивився на екран. І замовк. Ігор перечекав і сказав:

— Я, мабуть, погуляю…

Він повернувся за півгодини. Кленов, як і раніше, сидів, схилившись до екрана. Терпіння — ось що лишилося йому від минулого. Сидить. Дивиться. Це про нього розповідали легенди. Роки…

Старий озирнувся на ледве чутний звук кроків. На його обличчі був подив: він знову з незвички забув, що їх двоє.

— Ага, це ви, — пояснив він швидше сам собі. — Що нового?

Обоє вони знали, що нічого нового не могло бути.

— Вони почувають себе чудово. І чудово спостерігаються. Просто прекрасно.

— А, оті ваші… та мікрофлора? Ну, ну…

— Скажіть, Найстаріший, — звернувся Ігор, — у мене мікрофлора. А ваша мета?

Кленов не відповів. Він мовби не чув запитання. Його очі, як і досі, були спрямовані на екран, і відблиск екрана лежав на сухому й гордому обличчі старого.

— Адже задля чогось ви тратите час перед цим екраном? Програму досліджень закінчено, а ви й не збираєтесь гальмуватись. В чім річ?

— Що означає — я трачу час? А що робили ви? Тільки не повторюйте, що милувалися вашою мікрофлорою. Не треба.

— Я сидів у салоні, — сказав Ігор, — і дивився на телефон. Мені хочеться, щоб хтось подзвонив, а ніхто не дзвонить і не призначає мені побачення. Чому ви не подзвонили?