Колін глянув скоса на барохрон, потім на Юрка, що не відводив очей від приладу. Ні, показник не на червоній рисці. Ще можна жити. І навіть, здається, трохи підсилити темп. Га?
Ну ні, цього робити не слід. Підсилити темп — тиск підвищиться через опір субчасу — цього дивного середовища. Потім несподіваний стрибок густини — і все. О, ні…
Колін сидів так само нерухомо, працювали, здавалось, лише очі. До олігоцену лишилось не так уже й довго. Тепер можна й відпочити, бо що ближче до сучасності, то нижчий темп і більшої уваги вимагатиме машина. А поки що за приладами може постежити Юрко. Тільки стежити, самому ж ні до чого не доторкатись, остерігаючись негайної, безжалісної і страшної розправи.
Колін так і сказав. Юрко зітхнув.
Сон прийшов несподівано швидко. Прокинувся Колін сам і якраз у ту мить, коли треба було: Юрко вже підняв руку, щоб труснути його за плече. Курсовий хронатор щойно одержав сигнал маяка групи еоцену. Цей етап прориву закінчувався. «Мої рести, — весело подумав Колін. — А дайте-но їх сюди…»
Рожевий туман зник так саме миттєво, як і впав, — нікому ще не вдавалося вловити мить, у яку відбувалося те перетворення, і хронокар знову з'являвся в історичному часі. Колін вимкнув ретаймер і солодко потягнувся.
Відтак він уліз у відділення ретаймера і помацав долонею рест. Гарячий, але ще не настільки, щоб треба було побоюватися всерйоз. Все-таки в них величезний запас міцності.