Він увімкнув ретаймер.

Він увімкнув ретаймер. Поступового переходу не було. Просто якийсь черговий квант часу, реалізувавшись, продовжив світ уже без них. Для тих, хто лишався, хронокара раптом не стало, для Коліна ж і Юрка перестало існувати все інше.

Час зник. Годинник ішов, але він нічого не відлічував… Колін усміхнувся. Так, часу нема — історичного. Ніхто не може сказати, в якому році ми перебуваємо, які години показують стрілки, день зараз чи ніч, літо чи зима… Але фізичний час іде, нам його не обдурити, і мине ще немало годин, доки ми виринемо в еоцені. Там нас майже напевно чекають рести. Коштовні, залишені Сизовим. Ото він лаявся, коли виявив їх… Він інколи буває нестримний на язик, Сизов. Та то дарма.

А поки що уважно пильнуватимемо за тим єдиним ростом, що працює. Який тільки-но й виніс нас з історичного часу…

Колін поволі, за раз назавжди встановленим порядком, оглядав прилади, читав їхні показники. Часом, коли стрілки стрибали хто куди, він злегка повертав лімби на пульті, і стрілки верталися в нормальне положення, коливаючись в унісон. Цим зовні й обмежувалось мистецтво керування хронокаром, суть же його полягала в тому, щоб відчувати все і вживати необхідних заходів бодай на півсекунди раніше, ніж просигналять прилади.

Сидіти, стежити за приладами і зрідка повертати лімби — а більше, власне, й робити було нічого. Боятися перешкод немовби й не доводилося, бо в просторі машина не переміщалася — тільки в часі, а правильніше — у субчасі, в якому взагалі ніщо не існувало, і наткнутись було абсолютно ні на що. Єдине, що тут було реальне, — це густина часу. Не відчутна жодним органом чуттів величина…

Трясця його візьми, наскільки спокійніше і безпечніше їхати понад краєм урвища. Щоправда, густина часу, на щастя, нині зменшується в міру наближення до сучасності. Але зменшується не рівномірно, а з коливаннями. Оскільки густина, як відомо, стрибкоподібно зростає там, де час багатший на події.