— Це була ваша гіпотеза… — сказав Ігор.

— Молодь так часто плутає мене з моїми побратимами. Вигадують легенди. Тоді я не був справжнім ученим. Я тільки випробовував «Джордано». А ця гіпотеза в загальному вигляді виникла ще раніше… Одне слово, коли очі мої знову змогли розгледіти що-небудь, дивишся вже було ні на що. І ось і оді я побачив їх.

Ви бачили, як летять журавлі? Ключем, чи не так? Зрештою, ви могли цього й не бачити, адже журавлів на Землі тепер мало — боліт нема. Допіру ви сказали про журавлів просто так, аби кинути слово. Так ось, журавлі летять ключем. І я побачив на екранах ключ.

Старий замовк. Земні журавлі — осіння прозора жовтінь, сиві од приморозків луки і крилатий ключ у вишині, який щоразу відносить з собою щось велике — рік життя. Земля нашої юності, Земля, якої більше нема, але яка все приходить і приходить у снах і стискує груди солодкою тугою. Дивно: не лише вся маленька Земля відома тобі — поїздив, об’їздив усю, і в просторі ти давно — вдома, і на інші планети ступала нога, а батьківщиною лишається маленький клаптик землі, землі нашої юності, і рідними — земні журавлі в небі…

— Так, багато які птахи летять ключем, — сказав Ігор. — Це описано вже дуже давно. Отож, ви побачили на екранах ключ…

— Власне, це було трохи не так, — уточнив Найстаріший. — Я не побачив нічого, лише помітив, що раптом зникли деякі зірки. Потім вони з’явилися знову. Чим було викликане це затемнення, я не знав. Та, слово честі, мені здалося, що сам простір на місці вибуху розірвався на шматочки і тепер поволі склеювався. Скажу відверто, я не здивувався б, якби це виявилося дійсно так, хоч сама думка про те, що простір може рватися, була безглузда. Я не здивувався б, бо відчув: це був дотик до чогось нового, невідомого, таємничого… Знаєте, буває таке відчуття. Хоч ви, мабуть, не знаєте.