Тепер ви можете уявити собі небезпеку, на яку наразилися перші ЗПП — Зорельоти Прямого Променя — і серед них — «Темне Полум’я». Але люди йшли на цей жахливий ризик. Можливість миттєво проникнути в потрібну точку простору варта будь-якого ризику. Бо ж іще зовсім недавно оволодіння безконечністю космосу здавалося абсолютно неможливим, не проглядалося ніяких шляхів до подолання цього прокляття всіх часів і всіх цивілізацій космосу, об’єднаних у Великому Кільці. Бачити одна одну досі їм допомагали лише Екрани Зовнішніх Станцій.

Минуло триста літ відтоді, як людство вступило в ЕРЗ — нову Еру. Здійснилася смілива мрія людей, і нині далекі світи перебувають від нас на відстані простягнутої руки — за часом.

Звісна річ, пересування ЗПП відбувається не миттєво. Необхідний час на виведення в нуль-простір, час на дуже складний розрахунок точки виходу й дотягування зорельота із наближеної точки до мети на звичайних анамезонних двигунах і субсвітловій швидкості. Але що значить два-три місяці цієї праці порівняно з мільйонами світлових літ відстаней звичайного спірально-світлового шляху в нашому просторі! Навіть приріст швидкості від черепахи до звичайного зорельота ніщо в порівнянні із ЗПП.

Немов ілюструючи слова вчителя, поїзд пірнув у довгий тунель. У вагоні спалахнуло опалове світло, відтінюючи за вікнами непроглядну пітьму. На зміну їй яскравим спалахом освітилася безмежна рівнина, поросла сріблястою травою. Від стрімкого бігу широко закрутилися, розлітаючись на всі боки, вихори. Яскраво-синя смуга вдалині позначила ступінчасті древні гори, посеред яких у напрямку Індійського океану лежало плоскогір’я Реват. Щоб досягти його, юним мандрівникам достатньо було мати лише треновані в ходьбі й бігу ноги.

Далекий берег угадувався за відтінками неба й призахідного сонця. Трава боляче шмагала по голих ногах подорожніх, вітер обвівав їхні спини сухим жаром. Струмені повітря, здіймаючись угору, мерехтливою стіною оточили кільцеве пасмо плоских пагорбів.