Сонце остаточно сіло, купол погас, і тропічна ніч підкралася зненацька. Але тут-таки, скоряючись присутності відвідувачів, автоматично спалахнули лампи оранжевого світла, приховані в кільцевому піддашші над статуями. В химерно перехрещених променях статуї стали ще живішими, тоді як усе навколо зникло в непроглядному мороці. Учні затаїли віддих — вони немов лишилися на самоті з героями «Темного Полум’я». Кілька хвилин чекання — і зорелітники зітхнуть, усміхнуться і подадуть руки своїм нащадкам. Але час минав, і заклякла нерухомість фігур дедалі більше обтяжувала. Можливо, вперше почуття неминучості смерті, безповоротної втрати глибоко проникло в свідомість молоді.

Хтось голосно зітхнув. Кімі потер скроні, рішуче ступив крок до статуї Фай Родіс і схилився перед нею в прощальному поклоні, ледве не наткнувшись на ріг кам’яної книги, яку вона тримала перед собою. Його товариші розбрелися, спиняючись у задумі перед статуями, які найбільше сподобались. Інші, відійшовши подалі, розглядали скульптурну групу цілком. Більшість учнів затрималася перед західною групою. Ці люди так і не повернулися на любу Землю, не доторкнулися більше до її цілющої природи, не побачили в передсмертні години жодної людини рідної планети. Світ Торманса, що перебував на недоступній нічому, крім ЗПП, відстані, здавався ще безнадійнішим, небезпечнішим і тужливішим, аніж мертві планети, виявлені біля близьких сонць, або світи незбагненного життя на екранах Великого Кільця.

Молоді люди перейнялися настроєм тих часів, коли відбуття першого ЗПП було схоже на стрибок у невідаму безодню. Вони забули про те, що жертва Землі на Тормансі не була даремною, і стояли перед пам’ятником, як ті, хто проводжав «Темне Полум’я» понад століття тому в його ніким ще не проторений шлях, сповнені невиразної тривоги й цілком реального усвідомлення великої небезпеки експедиції.