У його голосі прозвучало відлуння. Дехто почав плакати, повітря віддзеркалювало довкола холодним блиском. На його обличчі з'явився божевільний вираз. Слина на його куртці замерзла. І тут я побачив знак на його грудях, то був той самий чоловік із альбатросами на ґудзиках. Він стояв сам-один і плакав, по-дитячому підшморгуючи. Біля нього залишився тільки брудний сніг. А за ним застиглий від морозу світ із місяцем посередині, схожий на рентгенівську світлину.

Локомотив видав єдиний глухий звук. Найнижче «у-у-у-у», яке мені коли-небудь доводилося чути. Усі почали пхатися до дверей вагонів. Ми залізли досередини і поїхали далі.

Того чоловіка я впізнав би і без погонів. Я ніколи не бачив його у таборі.

Одяг, який ми отримали в таборі, не мав ґудзиків, жодна річ. До спідніх сорочок, довгих підштаників були пришиті по два шнурочки для зав'язування. До пошивок — двічі по дві зав'язки. Уночі подушка була подушкою. Удень пошивка від подушки ставала полотняною торбою, яку всюди слід було носити з собою про всяк випадок, якщо би вдалося щось украсти або випросити.

Ми крали до, під час і після роботи, не лише під час старцювання, яке ми називали тандитництвом і ніколи не крали у сусідів із барака. Взагалі-то це не була ніяка крадіжка, коли ми після роботи, дорогою додому, заходили до сміттєзвалища і рвали траву, напихаючи її повні пошивки. Ще у травні сільські жінки виявили, що бур'ян із зазубреним листям називається ЛОБОДА. Навесні її їли і в нас удома як дикий шпинат, це називається НАТИНА. Ми зривали також траву з посіченими кінчиками, це був дикий кріп. Важливо було мати сіль. Сіль треба було виміняти на базарі. Вона була сіра і кам'яниста, як гравій, її треба було розбивати. Сіль була на вагу золота. Для лободи у нас було два рецепти: