Цей сором, це найгірше у світі приниження. Як добре, що ця засніжена рівнина була з нами наодинці, що ніхто не бачив того, як нас змушували сидіти навпочіпки одне біля одного і всіх робити те саме. Я не хотів у туалет, але спустив штани і присів. Якою підступною і тихою була ця нічна земля, як принижувала нас у залагодженні тілесної потреби. Як Труді Пелікан ліворуч від мене підтягнула своє широке пальто попід пахви, спустила штанці до колін, і поміж її мештами почулося дзюркотіння. Як ззаду за мною адвокат Пауль Ґаст стогнав від натуги, як у його дружини Гайдрун Ґаст вуркотів кишківник від проносу. Як отруйно-тепла пара довкола нас моментально застигала у повітрі. Як ця снігова рівнина забезпечила нам неприємну процедуру і змусила відчути себе самотніми з посинілими задницями посеред звуків, які видавали інтимні частини наших тіл. Якими нещасними були наші нутрощі у цьому товаристві.
Можливо, саме цієї ночі раптово подорослішав, ні, не я, а страх у мені. Можливо, перебування у товаристві тільки у такий спосіб отримує справжність. Бо всі, всі до єдиного, під час процедури залагодження природної потреби автоматично сідали обличчям до колії. Усі мали місяць за спиною, не зводили очей із відчинених дверей вагона, ми були залежні від цих дверей, ніби від дверей до кімнати. Всі ми відчували божевільний страх, що двері зараз зачиняться і потяг поїде без нас. Один із нас викрикнув у ніч:
— Ось, прошу, маємо, саксонці серуть, усі на одну купу. Коли земля під ногами горить, то горить не тільки земля. Ви ж усі так радієте життю, правда. — Він засміявся порожнім, ніби бляха, сміхом. Усі відсунулися від нього на крок. Біля нього стало більше місця, і він вклонився перед нами, як актор, повторивши високим урочистим тоном: «Ви ж усі так радієте життю, правда».