Я ніколи не знав, чи треба злоститися на гірку лободу за те, що її більше неможливо їсти, що вона кам'яніє і відмовляється від співпраці. Цікаво, чи лобода знає, що вона більше не нам служить, і навіть не голоду, а янгелові голоду. Червоні китиці — це коштовні прикраси на шиї янгола голоду. Ранньої осені, коли починалися перші заморозки, лобода причепурювалася все більше з дня на день, аж поки не замерзала. Це були отруйно-прекрасні кольори, від яких аж кололо в оці.

Незліченні ряди червоних китиць уздовж кожної стежки прикрашали янгола голоду. Він носив свої прикраси. А ми носили за собою такі зголоднілі піднебіння, що кожен крок відлунював аж у роті. Череп ставав прозорим, так ніби ти проковтнув завелику кількість яскравого світла. Такого світла, яке само себе роздивляється у твоєму роті, солодкаво проникає у твоє піднебіння, аж поки те не набрякає і не піднімається аж до мозку. Аж поки з мозку не вивітрюється все, окрім відлуння голоду. Для мук голоду не існує відповідних слів. Я ще й сьогодні мушу доводити голоду, що я втік від нього. Я буквально їм саме життя, відтоді як не мушу більше голодувати. Я сиджу під замком у смаку їжі, коли їм. Відтоді, як я повернувся з табору, протягом останніх шістдесяти років, я їм проти голодування. Я дивився на лободу, яку більше неможливо було їсти, і намагався думати про щось інше. Про останнє втомлене тепло пізнього літа перед настанням холоду. Але замість цього я думав про картоплю, якої не було. І про жінок, які жили в колгоспі і, можливо, отримували щодня нову картоплю у своїй овочевій зупі. В усьому іншому їм неможливо було позаздрити. Вони жили в землянках і щодня змушені були набагато довше працювати, від сходу сонця до присмерку.