Весна у таборі для нас означала приготування лободи і її збирання біля сміттєзвалища. Назва ЛОБОДА звучить мелодійно, але абсолютно нічого не означає. Це слово було для нас позбавленим змісту, не чіпало нас. Воно не спонукало, не закликало, а залишало на узбіччі, збоку. Це була трава, час якої наставав після, а не під час переклички, трава відпочинку. Часто доводилося з нетерпінням чекати, коли нарешті можна вже буде готувати лободу, коли завершиться перекличка, яка триває безкінечно, бо ніяк не можуть дорахуватися всіх.

У нашому таборі було п'ять РБ — підрозділів під назвою РАБОЧИЙ БАТАЛЬОН. Кожен із них називався ОРБ — отдельный рабочий батальон і складався від 500 до 800 інтернованих. Мій батальйон мав номер 1009, я мав робочий номер 756. Ми вишиковувалися один за одним чітко за зростом — хоча це і виглядало абсурдним на тлі нашого злиденного вигляду — вирячені очі, завеликі носи, запалі щоки. Животи і ноги були наповнені дистрофічною водою. Як у мороз, так і у спеку, всі вечори ми проводили вишикувані у ряд. Тільки вошам було дозволено рухатися на нас. Під час безкінечного перераховування вони могли вдосталь насмоктатися і пересуватися непоспіхом, мов на параді, по нашій нещасній плоті, перебираючись туди і назад, від наших голів до волосся на інтимних частинах тіл. Здебільшого воші, насмоктавшись вдосталь, вкладалися спати поміж швів наших ватників, а ми все стояли виструнчившись. Комендант табору Шіштваньйонов продовжував кричати. Ми не знали, яке у нього ім'я. Його звали тільки товарищ Шіштваньйонов. Це прізвище було достатньо довгим, аби завмирати від жаху щоразу, коли доводилося вимовляти його. Звучання цього словосполучення «товарищ Шіштваньйонов» нагадувало мені шарудіння локомотива, який віз нас сюди. І білу нішу вдома, у церкві із написом: НЕБО УРУХОМЛЮЄ ЧАС. Можливо, ми стояли годинами навпроти саме цієї білої ніші. Наші кістки ставали штивними, мов залізо. Коли з тіла зникає плоть, кістки стають непосильним тягарем, вони тягнуть тебе до землі.