І чим більше я себе стримував, тим швидше знову з'являвся там — раз на два дні. Я приходив сюди на побачення — так це називалося у парку.

Я прийшов на друге побачення з тим самим першим чоловіком. Його звали ЛАСТІВКА. Другий був новачком, його звали ЯЛИНКА. Третього звали ВУХО. Потім з'явився НИТКА. Тоді ВИВІЛЬГА і КАПЕЛЮХ. Згодом були ще ЗАЄЦЬ, КІТ, ЧАЙКА. І ПЕРЛИНА. Лише ми знали, кому належить те чи інше ім'я. У парку всі обмінювалися партнерами, і я теж дозволяв передавати себе з рук у руки. Надворі було літо, на березах біла кора, у заростях ясмину і бузини виростала зелена стіна непролазного листя.

Кохання має свої пори року. Осінь завершила парковий сезон. Дерева оголилися. Побачення перенеслися разом із нами до басейну «Нептун». Біля залізних воріт висіла овальна емблема із зображенням лебедя. Я щотижня зустрічався з ним, тим, хто був старший за мене удвічі. Він був румуном. Одруженим. Я не скажу, як звали його і як мене. Ми приходили один за одним, із обумовленим заздалегідь часовим інтервалом, касирка у запаяній скляній лоджії, блискуча кам'яна підлога, округла колона посередині, кахлі на стіні із візерунком водяних лілій, різьблені дерев'яні сходи не повинні були здогадатися, що цю зустріч нами призначено. Ми йшли плавати до басейну разом з усіма. Ми зустрічалися аж біля сауни.

Тоді, незадовго перед моїм від'їздом до табору і після повернення додому у 1968-му, коли я виїхав із країни, кожне побачення загрожувало ув'язненням. Як мінімум п'ять років, якби хтось мене зловив на гарячому. А декого зловили. Їх хапали просто в парку або у басейні і після жорстоких допитів кидали до в'язниці. А звідти — до табору примусових робіт на каналі. Сьогодні я знаю, що з каналу переважно не поверталися. А той, кому таки вдалося повернутися, був ходячим трупом. Постарілий і знищений, не здатний більше ні до якого кохання.