А у таборі — якби хтось зловив мене там, я був би уже мертвий.

Після п'яти років у таборі я день за днем блукав лабіринтами вулиць і повторював подумки найкращі речення на випадок, якби мене заарештували: ЗАСТУКАНИЙ НА ГАРЯЧОМУ — проти цього звинувачення я вигадав собі тисячі виправдань й алібі. Мій багаж мовчазний. Я так глибоко і так надовго запакував себе у мовчання, що ніколи не зможу розпакувати себе у слова. По-іншому я пакую себе тільки тоді, коли починаю говорити.

Минулого літа побачень, намагаючись продовжити собі шлях із Ерленпарку, я випадково зайшов до церкви Святої Трійці на Ґроссе Рінґ. Ця випадковість стала доленосною. Я побачив своє майбутнє. Біля бічного вівтаря на одній із колон стояв святий у сірому плащі, і замість коміра на його шиї була вівця. Та вівця на шиї — це мовчання. Існують речі, про які краще не говорити. Але я знаю, про що говорю, коли кажу, що мовчання на шиї — це щось інше, ніж мовчання у вустах. Перед, під час і після свого перебування у таборі, протягом двадцяти п'яти років я жив у страхові, перед державою і перед родиною. Перед подвійним падінням, що мене посадять як злочинця, а сім'я з огидою відмовиться від мене. Посеред вуличного хаосу я зазирав у скло вітрин, вікна трамваїв і будинків, у колодязі й калюжі, все намагався переконатися, чи справді я не прозорий.

Мій батько був учителем креслення. А я, з басейном «Нептун» у голові, щоразу здригався, ніби від удару ногою, коли він вживав слово АКВАРЕЛЬ. Це слово знало, як далеко я вже зайшов. Моя мама за столом казала: не наколюй виделкою картоплю, вона розвалиться, візьми ложку, а виделку використовуй для м'яса. Мої щоки горіли. Навіщо вона згадує м'ясо, плоть, коли йдеться всього лише про картоплю і виделку? Про яке м'ясо вона говорить? Моя плоть змінилася від побачень. Я крав сам у себе, слова падали несподівано і наздоганяли мене.