Чоловіки і жінки, молоді і старі, з пакунками під головою на нарах. Говорять і мовчать, їдять і сплять. Передають одне одному пляшки з горілкою. А коли подорож перетворилася на звичку, то тут, то там почалися залицяння. І всі косили одним оком на парочку, а іншим убік.

Я сів біля Труді Пелікан і сказав:

— Це нагадує мені поїздку на лижі у Карпати, до гірського готелю біля озера Балеа, де півкласу ліцеїстів проковтнула лавина.

— З нами такого не трапиться, — відповіла вона. — Ми не взяли з собою лижі. З футляром від грамофона можна їхати верхи, верхи, верхи, крізь день, крізь ніч, крізь день, ти ж читав Рільке, — сказала Труді Пелікан у своєму широкому пальті з хутряними нарукавниками, які сягали аж до ліктів. Хутро було брунатним, ніби дві половинки маленького песика. Час від часу Труді Пелікан схрещувала руки, запихаючи обидві долоні в рукави, і дві половинки песика перетворювалися на одного цілого. Тоді я ще не бачив степу, бо інакше відразу б подумав про ховрахів. Труді Пелікан пахла теплими персиками, навіть з рота у неї так пахло, навіть на третій, на четвертий день у вагоні для худоби. Вона сиділа у своєму пальті, ніби справжня дама у трамваї дорогою на роботу, і розповідала мені, як чотири дні ховалася у землянці, виритій у сусідському дворі, за сараєм. Але потім випав сніг, і кожен крок поміж будинком, стодолою і землянкою став помітним. Мати не могла більше потай носити їй їжу. У всьому саду можна було легко відчитати сліди. Сніг видав її, і вона змушена була добровільно вийти зі свого сховку, добровільно примушена снігом.

— Цього я снігові ніколи не пробачу, — сказала вона. — Неможливо підробити свіжий сніг, неможливо зробити так, щоб сніг виглядав неторканим.