Землю можна підробити, — сказала вона. — Пісок можна і навіть траву, якщо докласти зусиль. А вода сама себе підробляє, бо вона все ковтає, а потім відразу ж вирівнюється над тим, що проковтнула. І повітря завжди готове до самоімітації, бо його не видно. Усе, крім снігу, мовчало б, — сказала Труді Пелікан. — Тому тепер сніг у всьому винен. Груба верства снігу, яка накрила місто, так ніби знала, де знаходиться, так ніби була у себе вдома. Але насправді вона прислуговувала росіянам. Я опинилася тут, бо мене зрадив сніг, — сказала Труді Пелікан.

Потяг їхав 12 днів або 14, незліченні години, без зупинок. Потім він годинами стояв десь, не рухаючись із місця. Ми не знали, де саме опинилися. Хіба тоді, коли комусь із верхніх нар вдавалося прочитати вокзальну вивіску крізь щілину відкидного віконця: БУЗЕУ. Пічка посеред вагона здригалася. Пляшки з горілкою передавалися з рук у руки. Усі були сп'янілі, хтось від напою, а інші від невідомості. Або від одного й другого.

Слова ВИВЕЗЕНІ РОСІЯНАМИ крутилися у кожного в голові, але те, що вони могли означати, не дуже перекладалося на відчуття. Поставити нас до стіни вони зможуть не раніше, ніж ми приїдемо, а наразі ми все ще у дорозі. Те, що нас досі не поставили до стіни і не розстріляли, як це обіцяла нацистська пропаганда вдома, робило нас майже безтурботними. У вагонах для худоби чоловіки вчилися напиватися без конкретної нагоди. Жінки вчилися без конкретної нагоди співати:

У лісі дафнія цвіте, А в рові сніг лежить. Писала ти мені, проте Цей лист мені болить.

Знову і знову та сама пісня, аж поки ти вже не знав, чи справді досі співають, чи вже ні, бо співало саме повітря. Пісня крутилася в голові і достосовувалася до ритму їзди — блюз товарного вагона, пісня нескінченних кілометрів урухомленого часу. Це була найдовша пісня у моєму житті, жінки співали її протягом п'яти років і робили це з незмінною ностальгією, яку всі ми відчували так само.