- Еге, про їжу.

- А що ви любите їсти?

- А ти? - ухиливсь од відповіді Толябун.

- Моркву!

- І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

- На дерево? Хіба морква росте не в землі? - сплеснула лапками Люська.

- Ти розв’язуй, розв’язуй, - поквапив лев. - Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, - викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

- А капуста теж на деревах? - розпитувала Люська.

- Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, - додав поквапливо. - Ех, зараз би капусточки пожувати…

- А я вас пригощу. У нас є, - пообіцяла щиросерда Люська. - Ну от і готово! - мовила, розв’язавши останній вузол.

- Але понад усе я люблю знаєш що? - спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

- Що? - перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

- Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! - заревів лев і кинувся на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

- Стій! Кому кажу! - кричав він. - Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

- Гей, ти! - крикнула вона. - Ось на тобі! - й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.