- А від кого вас захищати?

- Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

- Отож, ви тут усі нелякані? - зрадів жовтий звір.

- Ні.

- Неполохані?

- Ні-і.

- Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

- Чому? - поцікавилась Люська.

- Та на радощах. «От, - кажуть, - іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

- Хочу! - пискнула Люська.

- Ну от! А звуть мене Толябун.

- Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

- Толик? Х-хе. Хай так.

- І від кого ж ви їх захищаєте? - мовило по хвильці зайча.

- Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, - потрусив головою Толябун.

- Як це - з двома пащами? - роззявила рота Люська.

- А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, - брехав далі Толябун.

- Вони ж, ма-буть, страшні, - знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

- Ще й які! - ствердив лев. - Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

- Як же ви повернетесь. Толику? - співчутливо запитала Люська. - Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

- Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

- Чого ж це я стою! - спохопилося зайча. - Бідний Толик. - І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. - А про яку здобич ви говорите: про їжу?