- Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, - відповіла Люська. - А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, - насторожилась вона, - а ти тут поблизу нікого не стрічав? - і глянула довкола.

- А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

- А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

- Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

- Аби ти знав, - закінчило зайча, - як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, - повторила Люська і заплакала.

- Ну, не треба, - розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. - Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

- Лю-ю-ба-ба…

- Яка баба? - спитав Бурмосик.

- Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, - проривалися крізь плач Люсьчині слова. - Д-де-де ти-ти те-те-пер?

- Та де ж, як не в вашому лісі, - запевнив її Бурмосик. - Чекає на свою донечку.

- А до-до-донечка д-де-де? - схлипнула Люська.

- Та де ж, як не в нашому лісі, - одказав Бурмосик.

- А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

- Та й справді! - вигукнув спантеличено Бурмосик.

- А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

- Та й то правда! - ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. - От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, - одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

- Знаєш що, - мовив Бурмосик. - Я саме збирався на косовицю до Буцика - помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. - І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.