А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, - його все те страшенно роздратувало, - коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

- Ану-ну, побачимо, хто то такий, - мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

«Ти ба!» - здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

- Грр!

- Ой! - зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

- Здоров, братику! - крикнув лев, виходячи із засідки.

- Привіт! - підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

- Я тебе одразу пізнав…

- А я тебе ні, - сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

- Стій! Куди ж ти?!

- На кудикину гору, - відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

- А що там таке? - спитав лев. - Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

- Що треба! - відрубав Вовк. - Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.