- Охо-хо, баранця, - зітхнув Вовк. - Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, - каже, - пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!

- Ти ба! - здивувався Толябун. - Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! - затрусився він од неприємної згадки. - А тоді можна й додому.

- О, правильно! - пожвавішав Вовк. - У гостях добре, а вдома краще - це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба - відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?

- Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

- Та прийму вже, - знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. - Із радістю. - А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».

- А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? - поцікавився лев, крокуючи поруч.

- А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

- Що поллєш?

- Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

- Город? - аж зупинився лев. - Так у тебе город?

- А ти що, глухий? - чемненько озвався сіроманець.

- І ти його поливаєш?

- Поливаю, бодай воно все засохло!

- А навіщо?

- А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.

- Оце так-так! - проказав Толябун. - А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

- Е-е, - протягнув Вовк, - були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.