«Ух ти!» - вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.

- 3-з-д-д-ра-а-с-т… - пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

- Здрастуй, здрастуй, серденько, - ласкаво озвався звір. - Як живеш?

- Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… - відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка - в деяких випадках трошки заїкатися.

- Чудово! Це справді чудово! - вигукнув жовтий звір. - Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! - Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», - міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

- Яка халепа?

- Бачиш… До речі, як тебе звати?

- Люська! - сказало зайча. - Я вже скоро піду до школи.

- Яке гарне ім’я, - розчулився звір. - І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

- Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

- То ви, значить, аж із Африки! - здивувалася Люська.

- Еге ж, прямісінько з неї.

- А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

- Ще б пак! - погодився жовтий звір і злегка рикнув.

- Ой! - відскочило зайча. - Чого це ви?

- Згадав своїх друзів, - відповів той. - У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

- Хто смачненький? - насторожилася Люська.

- Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! - поправився жовтий звір. - Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

- Значить, і нашим будете захисником? - спитало довірливо зайча.