Придивившись до карти, лейтенант відшукав міст, тоненьку червону нитку — дорогу, що йшла праворуч, і нитку трохи товщу, голубого кольору — річечку. Вони вилися поряд, ніби тулячись одна до одної.

— Дорога йде вздовж річки, — промовив лейтенант, — а переправи я не бачу.

Кур'єр посміхнувся і не без задоволення шпигнув начальника охорони:

— Переправи — справа тимчасова і на картах не позначені. Через три кілометри ви матимете змогу помилуватись нею.

Коли штабна машина зникла в лісі, з очерету вийшов Степан Заболотний. Штани в нього були закочені вище колін, на плечах теліпалися черевики, зв'язані шнурками. Він озирнувся довкола, прислухався. Кругом стояла тиша, яку порушувало тільки пташине щебетання.

Припадаючи на ліву ногу, Степан швидко, як тільки міг, вибіг на міст, висмикнув жердину з куском фанери і шпурнув її в очерет.

— Рух відновлено! Просимо бритись! — сказав він з усмішкою і швиденько зник у лісі.

Машина тим часом пробиралася вперед. Дорога бігла над самою річкою. Праворуч до неї підступав ліс, похмурий, нерухомий. Гітлерівці примовкли. Лісна сторожка тиша впливала гнітюче. Вони сиділи в напружених позах, міцно тримаючи автомати й ручні кулемети, і, зиркаючи на всі боки, ловили найменший шурхіт.

Наближався до кінця другий кілометр. Дорога ставала глухішою. Вона то заводила машину глибше в ліс, то підходила до річки і повторювала її вигини. Ніякого натяку на переправу не було.

Лейтенант знову витяг планшетку і довго кліпав над нею білобрисими віями: кілометрів за два дорога звертала праворуч від річки і вела до ліспромгоспу.

Лейтенант сховав планшетку і, скосивши очі, зиркнув на лічильник: уже перевалило за третій кілометр, йому стало не по собі. Не те щоб він злякався, але до серця підступила якась невиразна тривога.