— Коли ж скінчиться цей проклятущий об'їзд? — сердито вигукнув водій, порушивши загальну мовчанку.

І тут забалакали всі разом.

— Шляховики на око прикидають, — усміхнувся кур'єр бадьорячись.

— Хай їх чорти візьмуть! — вилаявся водій.

— Мабуть, усі через міст шкварять, — висловив догадку один із солдатів, — а ми сюди поперлись. Гляньте, жодної зустрічної машини не трапилось, та й колія мало наїжджена.

— І то правда, — згодився другий. — Треба було оглянути міст і їхати помалу. Ті, що через село їхали, напевно так і зробили…

— Де ви раніш були, розумники? — огризнувся водій.

— А місце, місце ж бо яке прокляте! — промовив третій солдат. — У такій хащі, чого доброго…

Але його грубо обірвав лейтенант:

— Мовчати! Що за паніка! Чого прокляте? Чудове місце…

Всі знову примовкли. Машина вилізла на круту гірку і легко покотилася вниз. Поміж дорогою та річкою вузенькою смужкою потяглася ліщина.

— Так, — спроквола сказав з єхидством кур'єр, — чудова місцинка!.. Тільки я б…

Він не встиг доказати: під машиною щось тріснуло, вона з ходу пірнула вниз, ударилась передком об тверду земляну стіну і перекинулася набік.

— Огонь! — пролунала команда з-за найближчого куща.

І тієї ж миті з густої ліщини бризнула автоматна черга, ляснули пістолетні постріли, тріснув дробовик центрального бою, а під кінець бахнула саморобна граната.

І знову запанувала тиша.

Шість підпільників вибігли з гущавини до глибокої ями, намагаючись заглянути в неї. Ніхто з ворогів не подавав ознак життя.

— Першокласний похорон, Григорію Опанасовичу! — усміхнувся веснянкуватий парубок у солом'яному брилі.

— Ану лишень плигай туди, Тимошку, — наказав йому Чорноп'ятов. — Пощупай, як вони себе почувають. Та обережно, гляди! Петре! Федоре! — звернувся він до інших двох. — А ви пошукайте пошту і зберіть зброю. Живо!