Можливо, що Степан і змінив би свою професію на студентську аудиторію, та на заваді стала війна з біло-фіннами: комсомолець Заболотний вернувся з госпіталю додому з понівеченою і вкороченою лівою ногою.

Незабаром шосейними дорогами та курними шляхами рідної землі полізли на схід гітлерівські полчища. Тихий Горєлов був оглушений гуркотом артилерійської канонади, гулом бомбових ударів, оточений лиховісним вогняним сяйвом палаючих сіл.

… Зараз Степан добросовісно возився над убогою шевелюрою гітлерівського інтенданта, свого постійного клієнта.

Інші клієнти з нудьгуючими обличчями сиділи за круглими столиками, мляво перебираючи німецькі газети і яскраво розмальовані ілюстровані журнали.

Непомітно зиркнувши на годинник, Степан заходився масирувати чималу вже лисину інтенданта. Він дбайливо розчесав його рідкі безбарвні пасма, виклав їх зліва направо і, відступивши вбік, помилувався з власної роботи.

— Гут, — сказав інтендант, розглядаючи себе в дзеркало, і додав: — Зер гут…

— Будь ласка, — заучено відказав Степан і спритним рухом зняв простирадло з клієнта.

Інтендант підвівся, застебнув комір мундира, дістав з бумажника новеньку кредитку, що хрустіла в руках, і поклав її в трохи відкриту шухляду.

— Ауфвідерзеен, — попрощався він.

— Бувайте, — вклонився Степан.

На вільне місце хотів було сісти перекладач міської управи, але Заболотний розвів руками:

— Не можу… Вибачайте… Обід…

Він скинув халат, поскладав інструменти і, сказавши щось на вухо своєму колезі, пішов з перукарні.