— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…

— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.

— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?

— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.

— Ага… Добре.

— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.

Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:

— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок до Митрофана Федоровича.

— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.

Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.

— Теж мені конспіратор…

Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.

Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.

Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу — дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.