Водій зосереджено вдивлявся в дорогу. Це був його перший рейс у тутешньому районі, і місцевість була йому незнайома. Досі він водив машину, що обслуговувала «зондеркоманду» в районі Мінська. Помітивши вдалині якісь сірі будівлі, він запитав лейтенанта — Горєлов?

— Рано, — відповів той і підніс до очей цейсівський дев'ятикратний бінокль.

Машина спустилась у видолинок, і хатки зникли. Лейтенант розкрив планшетку, що лежала в нього на колінах, і глянув на карту, закладену під целулоїд.

— Село Лопухово, — повідомив він. — До Горєлова тридцять два кілометри…

Водій нетерпляче посовався на місці і сказав:

— Води треба було б долити в радіатор, бо ще закипить.

— У Лопухові є колодязь, — відповів лейтенант, і це можна було вважати за дозвіл зробити зупинку.

Машина вихопилась на узгірок, і село стало видно як на долоні. Його рублені, почорнілі від часу, замшілі хати з кострубатими очеретяними покрівлями були розкидані обабіч дороги. Багато з них сумно дивилися навколо темними, порожніми отворами вікон і дверей. Подекуди вікна були позабивані дошками.

Колодязь стояв посеред села, з лівого боку по ходу машини, коло столітньої верби з довгим струменястим гіллям.

Машина зійшла на узбіччя, легко перевалила через пологий кювет і зупинилась якраз біля колодязя.

Лейтенант першим вискочив з машини й оголосив:

— Сорок хвилин на заправку машини і сніданок.

Столичний кур'єр прокинувся. Вибравшись з машини, він деякий час, нічого не розуміючи, оглядався, намагаючись збагнути, як сюди потрапив, а потім позіхнув, потягнувся й поліз до кишені по сигарети.

Поки водій наливав у бак бензин з останньої каністри, лейтенант присідав і незграбними рухами розминав чорногузячі ноги, що затерпли від довгого сидіння.