Помітивши людей, собака нерішуче зупинилась, потягла носом і сіла. В її вологих чорних очах засвітилась голодна туга.

Лейтенант проковтнув прожований шматок і, зацмокавши язиком, поманив собаку до себе.

Та винувато покрутила головою, підвелась, відійшла на крок і знову сіла.

— Цуца!.. Цуца!.. — кликав її лейтенант. Собака не рухалась.

— Обережна, погань, — сказав кур'єр.

— Розуміє, що не росіяни, — додав водій і пошпурив на неї консервною банкою.

Собака відскочила вбік, підібгала хвоста і знову сіла.

— Не так, — зауважив один із солдатів. Він узяв скоринку хліба, полив її водою з термоса і, густо посоливши, кинув собаці.

Та жадібно схопила хліб на льоту, клацнувши зубами, але відразу ж кинула, затрясла головою і зачхала.

Солдати зареготали.

Собака стояла, незважаючи на спроби людей підманити її. За давньою, одвічною собачою звичкою вона чекала, коли, наситившись, двоногі підуть геть, і тоді вона безкарно скористається мізерними рештками їхньої розкішної трапези.

За хатами почувся шум автомобільних моторів. Через село з боку Горєлова промчали чотири вантажні автомашини з високими, обтягнутими брезентом кузовами.

Лейтенант устав, глянув на годинник і, впевнившись, що сорок хвилин розтяглися більш як на годину, скомандував:

— Швидко збиратись!

Солдати струснули брезент, одяглися, закурили і почали сідати в машину.

Коли люди відійшли, собака підтюпцем попрямувала до верби, за нею кинулися й цуценята. Мати численної сім'ї, махаючи хвостом, стала підбирати хлібні скоринки, ковбасні шкурки.

Водій включив мотор, але раптом, побачивши підняту лейтенантову руку, спинився. Лейтенант дістав з кобури масивний парабелум, зручно усівся, поклав ствол пістолета на зігнуту в лікті руку, примружив ліве око і плавно натиснув на спусковий гачок.