- Вiн, Третяк здасться, теж з моїм батьком вчився в однiй школi i з вами, Дмитре Iвановичу? - сказала Оля.

- Який це Третяк?

- Андрiй Семенович, тепер професор...

- Якщо це той самий Андрiй, то ми з ним домовимось, - пообiцяв Коваль.

Незабаром повернувся з дружиною Петро Пiдпригорщук. У Лiдiї були червонi, заплаканi очi, але вона, здавалося, повнiстю заспокоїлася i навiть пробувала всмiхатися.

- Даруйте, - звернулася до Коваля, - менi чогось раптом так страшно стало, так страшно! - Жiнка аж пересмикнула плечима, немов вiд холоду. - Та вже усе гаразд.

Вона знову сiла до столу i стала задерикувато смiятися, немов вiдшкодовуючи перебiльшеною веселiстю свою минулу iстерику.

- Я вам можу про всiх розповiсти, - звернулася вона до полковника. - Бо мiн Петро - мовчун, а мила Оля, крiм чоловiка, дiтей та своїх овочiв, мало що знає... А я цiлий день у конторi, всi ходять. Байки i плiтки мене не минають...

Тим часом ображена Оля гукнула до вечерi дiтей, а Дмитро Iванович влаштувався з Лiдою на лавочцi над самiсiньким спуском до рiчки i, поглядаючи то на чорняву спiвбесiдницю, то на рiчку, посмутнiлу долину за нею й близьке сивiюче небо, уважно слухав розповiдь про сьогоднiшнi Виселки i взаємини виселчан. Лiдiя Антонiвна подобалася йому якоюсь войовничою жiночнiстю (пiд час розмови чорнi циганськi очi її раз у раз зблискували) i тим, що так цiкаво розповiдала про односельчан, яких характеризувала образно, з безлiччю подробиць.

Слухаючи Лiду, Коваль упiймав себе на стороннiй думцi: "Чого цiй жiнцi треба в життi? Чого не вистачає їй, щоб бути урiвноваженою i здоровою?.. Але людинi, - мiркував вiн далi, - завжди чогось не вистачає, на те вона людина. I так має бути. Певно, i цiй чорнявiй, з кiлькома брунатними цяточками на обличчi, експансивнiй жiнцi чогось не вистачає в життi. Але чого ж їй iще бажати: мiцна сiм'я, люблячий чоловiк, милi дiтлахи... Можливо, робота не задовольняє або мучить якась таємниця, про яку знає тiльки вона?