Старий Ковтун - "iталiянець", як його дражнили у Виселках, - жив неподалiк Пiдпригорщукiв - на другому пагорбi, ближче до Полтавського шляху.

Дмитро Iванович вирiшив з ним познайомитись i зрештою знайшов для цього привiд. Корови у Пiдпригорщукiв не було (молоко для дiтей брали у колгоспi), i Коваль подумав, що найпростiше пiти до Ковтунiв по молоко - адже дачники, якi селилися з дiтьми поблизу Ворскли, саме у них купують. Та, правду сказати, Дмитро Iванович теж любив перед сном випити склянку свiжого молока, якого останнiм часом був позбавлений. Незважаючи на запевнення газет, що у Києвi i тепер, через рiк пiсля чорнобильської трагедiї, молоко перевiряють i в крамницi та на ринок потрапляє тiльки чисте, придатне для споживання, Ружена не купувала його.

До хати Ковтунiв непросто було дiстатися. Йти навкруги було далеченько, а навпростець, пагорбом, що круто обривався до Ворскли, через невеличкий ярок можна було вiдразу видертися до подвiр'я i зайти, так би мовити, з тилу. З трьох бокiв вiд асфальтового шляху i близьких сусiдiв старий Ковтун вiдгородився високим парканом, i хвiртка вiдчинялася тiльки пiсля того, як чужий натисне кнопку на одвiрку. Тодi у хатi господарiв лунав дзвiнок, i Iван Ковтун неквапно виходив у двiр i, пiдозрiло поглядаючи на свою хвiртку, угадуючи, хто ж там стоїть, йшов, немов пiдкрадався до неї.

Полковник подолав ярок i раптом виявив, що й вiд рiки Ковтун теж вiдгородився. Пошкодувавши дощок на четвертий бiк паркану, вiн тут натяг над самiсiнькою крутизною на двох кiлках не вiдразу помiтний оку дрiт i насадив колючої гледичiї. "Фортеця, та й годi!" додумалося Дмитру Iвановичу.