Чекали з роботи обох братiв - Василя й Петра, якi мали от-от приїхати. I що довше їх не було, то гострiше вiдчував свою нiяковiсть Дмитро Iванович, мiркуючи над обставинами, якi привели його сюди.

Кiлька днiв тому до нього додому прийшли двоє - молода, повнотiла жiночка й невисокий, кремезний чоловiк, обоє засмаглi, з вигорiлими на сонцi бровами.

У вiтальнi гостi назвалися Пiдпригорщуками, земляками з села Виселки, що бiля Кобелякiв, а привела їх до Коваля нагальна справа. Чоловiк дiстав з кишенi аркушик iз шкiльного зошита, на якому косо, задираючись угору, були наклеєнi рядки вирiзаних журнальних лiтер, i простяг полковниковi.

Коваль прочитав: "Їдь звiдси на чотири вiтри, бо iнакше буде тобi смерть!"

- Пiдкинули просто у хату, - сказав чоловiк, i куточки його вуст ображено вигнулися. - Не менi, - вiдповiв вiдразу на нiме запитання Коваля. - Нас двоє братiв Пiдпригорщукiв, - пояснював, поки Коваль розглядав папiрець, - я - Петро i старший Василь, а це Оля - жiнка Василя, а мою звуть Лiдою. Живемо двома сiм'ями в однiй батькiвськiй хатi, у кожного своя половина. У мене з Лiдою донька Вiрунька i менший Мишко, у Олi, - кивнув на жiнку, - Андрiйко та Парасочка. Живемо дружно... I от маємо халепу. Оля знайшла цю записку у себе, на своїй половинi, хтось пiдкинув, це ясно, Василевi, у нього ворогiв вистачає, а вiн смiється: "Халамидники", - каже, в мiлiцiю йти не схотiв. Та й до вас ми таємно приїхали. Вiн нiчого не знає, але Оля сама не наважилась... Упросила й мене...

На очах у жiнки з'явилися сльози. Губи її щось прошепотiли. Коваль здогадався - просила вибачення.

- Заходив того дня у хату хтось чужий? - спитав Олю.

Жiнка змайнула з вiй сльози:

- Не знаю. Не бачила... Ми дверi, як iдемо на роботу, не зачиняємо, тiльки на засувку беремо, та й дiти цiлий день на подвiр'ї гасають. I я того дня трохи поралася в хатi...