- Таки заходили, коли тебе вдома не було, бо iнакше як могли пiдкинути... Без замкiв тепер живемо, - впевнено повторив чоловiк, хоч слава про нашi Виселки колись була невесела, злодiйське село, казали i навiть дiвчат наших замiж не брали. Ви це, мабуть, теж пам'ятаєте, адже земляк наш... Та, виходить, не минулися у нас iще усякi пережитки та недожитки! - гiрко закiнчив вiн.

Пiдпригорщук говорив правду. Колись давно, до революцiї, на горбах попiд битим шляхом вiд мiстечка на залiзничну станцiю Лiщинiвку оселилося двоє циган, поставили такi-сякi халупки. Потiм бiля них побудувалися ще кiлька прийшлих, уже не циган, а людей хтозна звiдки, яких пригнало у цей теплий край лихо та бiда. Сюди, на родючi чорноземнi простори над Ворсклою, приходили вибитi з життя сiромахи i вiдчайдухи, енергiйнi i смiливi спритники. Люди казали, що виселчани тому поселилися близько Полтавського шляху, яким на ярмарки з усiєї губернiї їздять, щоб грабувати проїжджих купцiв. Та i до станцiї тут дорога якихось дванадцять верст. Коли якогось нечупару згадували або зуха, зальотника чи невiгласа, то казали, що вiн, певно, з Виселок.

Дмитровi Iвановичу згадалося дитинство, як лякали тими Виселками: "Не слухатимешся - вiддадуть на Виселки, а там - самi розбишаки та цигани, там як не послухаєш - заб'ють або ноги викрутять задом наперед, очi виколупають i посадовлять на базарi жебрати". I дiти нишкли, почувши таку погрозу. Коваль i сам коли хлопчиськом iшов дорогою до залiзницi повз Виселки, то оглядався з якоюсь особливою цiкавою настороженiстю, бо не раз чув страшнi iсторiї про виселчан, про рiзанину, убивства, шалену гульню.

Проте не всi так мiркували. Скоро по вiйнi, коли сам iще був нежонатим, зустрiв у Харковi земляка - молодого художника, який поспiшив одружитися i взяв дiвчину з Виселок. Здивувався, чому саме з Виселок, а той посмiхнувся у вiдповiдь. "Тiльки там, - сказав, тепер незайманицю i знайдеш. Дiвки там гордi".