I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.

Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.

Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.

Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.