- Цього "iталiянця" та його Грицька люди стороною обходять. А вони, Ковтуни, тiльки одного Василя нашого бояться. Правда, днями вiн вiд них добру гулю заробив на головi. Похрестив його ковiнькою Гриць.

Василь Кирилович утомлено, нiби винувато, блиснув зубами:

- Ет, Петю...

- Маємо усе сказати Дмитру Iвановичу, iнакше як розiбратися, хто iще мрiє стати твоїм хрещеним батьком, - раптом засмiявся молодший Пiдпригорщук, так йому сподобалося оте "хрещеним батьком", i, як завжди, по мовi стиснув куточки вуст. - Старий Ковтун, - говорив далi, - працював якийсь час скотарем. Пропали чотири телицi. Двох знайшли у "Заповiтi...", а ще двох немов вiтром змело... Крутили-вертiли, справу завели, але довести не довели... Обiйшлося те "iталiянцевi", хiба що перевели у кормоцех. А тодi вiн зовсiм розперезався. Довiдався якось Василь, що Грицько прижене уночi машину за кормами, узяв своїх дружинникiв i застукав злодiїв, коли скидали крадене у своєму дворi. Розкажи, Василю, як було!

- Та що говорити, вiдома iсторiя, - неохоче вiдгукнувся той. Ну, сказав їм: "Тюряга за вами плаче. Вже цього разу не вiдкрутитесь, буде обом свiт у клiтинку". I все ж знову одбулися товариським судом i штрафом... А оце, - продовжив Василь, - застукав їх з колгоспним зерном, набрали уночi на току два мiшки пшеницi, повантажили на тачку i тягнуть додому. Перетяв їм шлях, примусив назад везти. I тодi цей намаханий Грицько - у темнотi я не помiтив, як вiн пiдкрався з ковiнькою, -- накинувся на мене. Скрутив йому руки, забрав цiпок, але, вража душа, встиг-таки зачепити по головi, - мацаючи забите мiсце, признався Пiдпригорщук. - Та нiчого, гуля уже меншає, як кажуть, до весiлля заживе... Ледве стримався, щоб не врiзати йому, подумав: ударю - богу душу вiддасть, явне перевищення необхiдної оборони. Тодi тюрма не йому, а менi свiтить. Узяв його тiльки за шкiрку, аж сорочка трiснула, пiдняв i кинув на землю.