- Вiл, а не людина, - стиснувши куточки вуст, сказав Петро Пiдпригорщук про старого Ковтуна у вiдповiдь на запитання Коваля. Вiн востаннє затягся сигаретою, кинув недопалок на землю i затер його ногою. - Працювати вмiє. Поблукав по свiтах, навчився хазяйнувати, але уредний такий, затятий, упертий. А що скупий - другого такого не знайдеш, за копiйку повiситься.

Вони розмовляли утрьох на лавочках бiля столика пiд акацiєю: Коваль i брати Пiдпригорщуки, якi щойно повернулися з поля. Лiда не прийшла з контори, а Оля поралася у хатi, готуючи дiтей до пiонертабору. До Петра Кириловича прибiгла старшенька, Вiрунька, притулилася до нього, просилася, що не хоче їхати у табiр, їй i дома гарно, а там нудьгуватиме.

- Але ж будеш не сама - з Мишком, Андрiйком та Парасочкою... Дома що робитимеш? Бiгатимеш по двору одна, як дика коза. Мене цiлий день немає, мамки теж.

Вiрунька вилiзла на колiна, запхинькала.

- Пестениця батькова, - посмiхнувся Василь Кирилович. - Мої розбишаки залюбки їдуть...

Полковник Коваль удавав, нiби не розумiє нiмого запитання Пiдпригорщукiв, що весь час наче витало у повiтрi: якi ж є версiї про автора погрозливого послання?

Дмитро Iванович на це не мав вiдповiдi. У нього ще не було якихось рiшень. Поки що обмежувався тiльки вивченням оточення Пiдпригорщукiв.