Усе це миттю промайнуло в головi полковника, i вiн iз задоволенням вiдзначив про себе слова гостя: "Тепер без замкiв живемо".

- Дуже просимо вас, Дмитре Iвановичу, приїдьте до нас i розберiться! Яка це погань Василю загрожує? Адже може пролитися кров... Я його питав, на кого думати, а вiн вiдмахується, мовляв, дурниця все, немає коли голову собi цим сушити, - закiнчив своє прохання, зiмкнувши вуста куточками вниз, Пiдпригорщук.

Жiнка знову втерла очi.

- А "iталiянець"? - кажу йому. - Якого ти весною двiчi пiймав з краденими кормами. I синок його, отой Грицько? - питаю його. - Та хiба тiльки вони? Скiльки самогонних апаратiв позабирав!..

- Василь, звичайно, теж цим тривожиться, але не показує, докинула жiнка. - Певно, щоб не подумали, що й сам боїться... Ми приїхали, не питаючи його... Буде менi, ну i нехай! - з вiдчайдушною приреченiстю промовила вона.

- Я не можу цим зайнятися, - вiдмовлявся Коваль, згадуючи, що вiн знає про Виселки, якi були в трьох-чотирьох кiлометрах вiд його рiдних Кобелякiв. Якийсь час i пiсля революцiї недобра слава розбiйницького кубла ще витала над сiльцем, хоч у тридцятих роках там з'явився колгосп i школярiв уже не лякали Виселками, а посилали туди на збирання городини. Зараз разом iз розповiддю землякiв на нього нiби вiйнуло вiтром з батькiвщини. - Я уже на пенсiї, вiдставник, - продовжував Дмитро Iванович вiдмовлятися.

- От-от, - вхопився гiсть. - Виходить, маєте час i можна без усяких офiцiйностей. Просто погостюєте у нас по-земляцькому, придивитесь. Адже вам багато не треба, щоб розiбратися. Знаємо, чули про вас. I вже як земляка насмiлилися потурбувати. Побачите, що нашi Виселки уже не тi, що колись, це тiльки один такий бандит, як пережиток, залишився, - показував погрозливу цидулку, що лежала на столi, гiсть.