- Що вiн робить у колгоспi, ваш брат? - раптом спитав його Коваль.

- Механiзатор. Як кажуть, передовик змагання... Та не в тiм рiч. Йому до всього дiло. Любить правду i в очi рiже. А буває, й заходи вживає. Ну, звiсно, добровiльна дружина, так що не одному сала за шкуру залив... От i боїмось за нього. Хоч народ у нас не такий, як колись, та кiлька виродкiв знайдеться... Може, вiд якоїсь яблунi яблуко недалеко вiдкотилося...

- Значить, правдолюбець такий ваш брат не з службового обов'язку?

- На громадських засадах, -пiдтвердив Пiдпригорщук... - На громадських... I ви, Дмитре Iвановичу, теж на громадських засадах допомогли б, - раптом, радий iз своєї винахiдливостi, блиснув очима гiсть. - Тим бiльше що вся ця бiда у Василя за те, що вiн ваш помiчник, мiлiцiї, я маю на увазi.

- О, ви - хитрун, - посмiхнувся Коваль.

Пiдпригорщук, вiдчуваючи, що полковник починає вагатися, заговорив швидко, схвильовано:

- I я вас, Дмитро Iванович, не як полковника, а просто як дорогого земляка у гостi запрошую... Певно, давно на батькiвщинi не були... У райцентрi, на тому мiсцi, де ваша хата стояла, на горi тепер готель, та все одно люди говорять не "там, де готель", а "там, де Ковалi жили".

З того пагорба, найвищого у мiстечку, малому Дмитровi вiдкривався колись свiт, довгий i неосяжний, як брукована вулиця, що вела у долину i здавалася йому нескiнченною. Там був дивосвiт, у якому далеке чахкання молотарки було гуркотом дракона, а за обрiєм, де вулиця упиралася в небо, жили таємничi казковi чудиська. Цiкаво, якою проляже вона тепер перед ним, посивiлим, битим життям i роками, та вулиця, та долина, де щоосенi чахкала молотарка, викликаючи у нього нестримне прагнення проникнути у невiдомий i, можливо, небезпечний, але такий привабливий дорослий свiт. Чи навiки пропав для нього той дивосвiт, що тасувався навколо в дитинствi, чи геть зникло очарування рiдного краю?