Наступного дня, коли він піднявся на пагорб, там нікого не було. Спочатку розчарування приголомшило його, але потім він подумав, що вона всього лише запізнюється. Вона, мабуть, ось-ось з'явиться. Він сів на гранітну лавку, щоб почекати. Але її не було. Проходили хвилини, години. З лісу виповзли тіні й почали підніматися схилом вгору. Стало холодніше. Нарешті він здався й засмучений подався до будинку.

Не з'явилася вона й наступного дня. Ні наступного. Він не міг ані їсти, ані спати. Риболовля набридла. Не читалося. І весь цей час він ненавидів себе, ненавидів за те, що поводиться як закоханий підліток, за те, що нічим не відрізняється від будь-якого іншого дурня, якому вже за сорок, а він усе зваблюється гарненьким личком й стрункими ніжками. Ще зовсім недавно він би навіть не подивився на іншу жінку, аж ось ще й тижня не пройшло, а він не тільки почав задивлятися, але й закохався.

Коли, на четвертий день, він піднімався на пагорб, то вже й не сподівався побачити Джулію, аж раптом побачив її в променях сонця, й здалося, що він знову ожив. Цього разу вона була в чорному платті. Він мав би здогадатися чому її не було, та він не здогадався поки не підійшов до дівчини й не побачив сльози на її очах та зрадницьке тремтіння губ.

- Джуліє, що сталося?

Вона припала до нього й притислася обличчям до піджака, її плечі здригалися. - Помер мій тато, - сказала вона, і він звідкись знав, що це її перші сльози, що на відспівуванні покійника і похоронах вона не плакала й розридалася лише зараз.

Він ніжно обняв дівчину. Він ніколи не цілував її, не поцілував і зараз. Тільки провів губами по чолу, торкнувся волосся - оце і все.

- Співчуваю, Джуліє, - сказав він. - Я знаю, як багато він для вас значив.

- Він із самого початку знав, що вмирає, - сказала вона. - Знав, напевно, відтоді, як проводив у лабораторії досліди зі стронцієм-90. Але він нікому про це не сказав, навіть мені нічого не сказав... Я не хочу жити. Без нього мені немає для чого жити. Немає для чого, немає, немає!