Хороший настрій супроводжував його довше, ніж Марк на то заслуговував, і не полишив тоді коли він ліг спати. Цього разу він навіть не намагався думати про Анну - знав, що з цього нічого не вийде. Натомість він просто лежав в темряві і насолоджувався всіма випадковими думками, що приходили йому в голову, і всі вони стосувалися вершини вересневого пагорба та дівчини з волоссям кольору кульбаби.

"Позавчора я бачила кролика, вчора - оленя, а сьогодні - вас."

Вранці він поїхав у селище й зайшов на пошту перевірити чи немає йому листів. Листів не було. Його це не здивувало. Джеф так само, як і він, не любить писати листи, а Анна зараз, напевно, відрізана від зовнішнього світу. Ну, а щодо роботи, то він дозволив своїй секретарці турбувати його тільки в самих невідкладних випадках.

Марк подумав, чи не розпитати йому старого поштаря чи живе в околиці сім'я Денверс. Але вирішив не запитувати. Адже якщо запитати, то вся ретельно продумана Джулією версія розлетілася б на друзки, і хоча він не вірив в правдивість цієї історії, але не був настільки прозаїчною натурою, щоб руйнувати таку гарну вигадку.

Сьогодні на ній була жовта сукня, того ж відтінку, що й волосся. І знову в нього сперло подих, і знову він не міг вимовити жодного слова. Та коли ця мить минула і дар мови повернувся, - все стало на свої місця і їхні думки були як два бурхливі струмочки, які, весело дзюркотали, зливаючись в єдиний потік весь день до самого вечора.

- А завтра ви прийдете? Цього разу запитала вона. Втім, він сам хотів це запитати, але вона випередила його. І її слова піснею звучали в його вухах на зворотньому шляху через ліс до будинку і заколихали його після вечора на ґанку з люлькою.