- Мій тато теж палить люльку, - сказала вона, - і коли розкурює її, теж прикриває долонями, навіть якщо вітру немає. У вас багато схожих звичок.

- Розкажіть мені про свого батька, - сказав він, - і про себе теж розкажіть.

І вона розповіла йому, що їй двадцять один рік, що її батько - фізик, був на урядовій службі, а тепер пенсіонер, що вони живуть в маленькій квартирі на Дві тисячі сороковій вулиці й вона господарює вже чотири року, відтоді, як померла мама. Потім він розповів їй про себе, Анну та Джефа, про намір колись зробити Джефа своїм компаньйоном, про незрозумілий страх Анни до фотоапаратів, про те, як вона відмовилася фотографуватися навіть у день їхнього весілля, про чудовий туристичний похід, в якому вони були втрьох минулого літа.

Коли він змовк, вона сказала: - Яке у вас чудесне сімейне життя! Як, мабуть, прекрасно жити в тисяча дев'ятсот шістдесят першому році!

- Маючи у своєму розпорядженні машину часу, ви завжди можете перебратися до нас.

- Це не так вже й легко. Не говорячи вже про те, що мені навіть на думку не спаде покинути тата, а ще доведеться взяти до уваги й поліцію часу. Розумієте, подорожувати часом дозволяється тільки членам урядових історичних експедицій, а для простих людей це недоступно.

- Але вам це вдається досить непогано.

- Тільки тому, що мій батько винайшов власну машину й поліція часу нічого про неї не знає.

- Отже ви порушуєте закон.

Вона кивнула.

- Але тільки з точки зору поліції, тільки у світлі її концепції часу. У мого тата своя концепція.

Було так приємно слухати, як вона говорить, що не мало значення про що вона говорить, він бажав лише щоб вона говорила, і неважливо наскільки вигаданою була тема розмови. - Розкажіть мені про неї, - попросив він.