Хаблак з Мариною клеїли шпалери. Встелили підлогу газетами, розкладали на них довгі смуги рожевих, з квіточками шпалер, Сергій змащував їх густим клеєм, потім, узявши смугу за кінчики, обережно вилазив на стілець, з нього — на стіл і прикладав до стіни так, щоб збігся візерунок.

Марина, примружившись, стояла посередині кімнати й командувала: трохи нижче чи вище, стоп, так гаразд; вона розрівнювала шпалери щіткою, щоб, бодай, не лишилося жодного пухирчика, потім знову відступала на середину кімнати й ще раз прискіпливо оцінювала роботу.

А Хаблак стовбичив на столі, ледь не дістаючи маківкою стелі, і з висоти спостерігав цю дивовижну картину: Марина в коротесенькому бавовняному халатику, з-під якого виглядають позамазувані коліна, з бруднуватими руками і з клеєм навіть на кінчику носа, проте неймовірно серйозна й сповнена власної гідності та відповідальності за майбутній вигляд квартири.

Що ж, ця, на перший погляд, одноманітна й нецікава робота захопила їх і приносила справжнє задоволення, вони вже впорядкували меншу кімнату й закінчували більшу, не зовсім пропорційну і, як на Сергієву думку, задовгу, проте з величезним, мало не на всю стіну вікном, — Марина вже пояснила Хаблакові, як вона розташує тут меблі і як чудово виглядатиме кімната, треба тільки придбати “стінку” й бажано два фотелі.

Хаблак стояв на столі й посміхався, уявляючи, як, простягнувши ноги, сидітиме в зручному фотелі під торшером і розглядатиме картину.

Звичайно, на справжню картину з підписом автора, що продаються в салоні Художнього фонду, вони не потягнуть, але можна придбати копію Рєпіна чи Васнецова, зрештою, як на глибоке Сергієве переконання, пейзаж Левітана, навіть фабричного виготовлення, матиме імпозантніший вигляд.