Хаблак відклав фотографію блондинки й потягнувся до іншої. Чорнява, підтягнута, дивиться серйозно й навіть гордовито. Високе чоло, широко поставлені очі.

Де ти, дівчино, і що скоїлося з тобою? Невже хтось посміявся з тебе й тобі зараз соромно глянути у вічі рідним? Д може, заплуталась, схибила? Щось тут загадкове, трагічне… Але дівчина нічим не схожа на жінку, вбиту на дніпрових схилах, і Хаблак також відклав фото.

Наступний знімок досить чіткий. Ця літня жінка прожила важке життя: це видно й по зморшках, котрими щедро зрите її обличчя, і по великій, натрудженій, вузлуватій руці, на яку сперлася, і по добрих, глибоких, сумних очах — ці очі багато бачили й не завжди гарне…

— А я не знав, що ви — лірик.

Це сказав Дробаха. Нахилився до Хаблака, примружився й дивиться розуміюче; Хаблак трохи знітився: так і не збагнув, чи підсміюється з нього слідчий, чи кепкує. Принаймні Іван Якович майже безпомилково прочитав його думки.

— Так, лірик, — повторив Дробаха. — А це, знаєте, добре для нашої надто раціональної професії. Не завжди, звичайно, але без дещиці лірики, їй-бо, зачерствіли б, як гадаєте?

Хаблак засміявся.

— Ви — маг якийсь, та й годі!

— Ну що ви! Просто всі ваші думки на обличчі написані.

— На мить уявив, як багато трагічного, а подекуди й смішного за цими фотографіями.

— І не кажіть, на десяток книжок вистачило б… — Дробаха підсунув Хаблакові фотографію. — Зверніть-но звагу на цю особу, Сергію Антоновичу!

— Щось є. Ніс точнісінько такий, і риси обличчя сходяться. Давайте відкладемо, потім ще роздивимось.

— А як вам ця подобається?

На Хаблака з викликом дивилася зіщуленими очима жінка років тридцяти. Не дуже вродлива: вилицювате обличчя, низьке чоло… Та було в ній щось таке, що, мабуть, примушувало чоловіків звертати на неї увагу. Визивний погляд, ніс з хтивими ніздрями, дрібнуваті білі зуби й головне — якась сила й сміливість у виразі обличчя.