— Переселилися?

Капітан знизав плечима: не одразу усвідомив, що саме мав на увазі Дробаха. Нарешті збагнув і одповів:

— Вчора після роботи. Впоралися за дві години. Речей у нас небагато, а хлопців набігло — на великий меблевий магазин повний комплект вантажників.

— Добре, — схвалив Дробаха, — отже, поважають.

Хаблак засміявся.

— Може, не так мене, як частування.

— Гарно посиділи?

— До півночі. Наспівалися, нажартувалися, чесно кажучи, голова ще трохи несвіжа.

— У вашому віці це швидко минає, — зауважив Дробаха й переклав кілька фотографій за тільки йому відомою системою. — Що ж, почнемо.

Хаблак присунувся до столу. Шістнадцять фотографій, починаючи з портретів, зроблених у першокласних ательє і кінчаючи маленьким любительським знімком, трохи потертим, на якому риси обличчя можна було скоріше вгадати, ніж побачити. І сімнадцята: фотографія тої, яка ще недавно ходила київськими вулицями й котрій доля вготувала такий страшний кінець на дніпрових схилах.

Дробаха й Хаблак почали уважно перебирати знімки, порівнюючи кожний з фотографією вбитої. Шістнадцять знімків жінок, надісланих з різних кінців країни, жінок, про долю яких не знають ні рідні, ні знайомі,— на них заведено справи з сухою протокольною назвою: “Пропала безвісти…”

Хаблак пильно вдивлявся в незнайомі риси облич, ніби хотів проникнути в думки тих, які дивилися на нього, розгадати таємницю їхнього зникнення.

Ось хоч би ця, вродлива блондинка, так і світиться легковажністю. Щось у її мигдалевидних, різко підмальованих очах, визивній посмішці несерйозне, пусте — либонь, прагне будь-що з першого погляду подобатись чоловікам. На це розрахована й зачіска, й модні великі сережки, й тоненькі рисочки брів, й акуратно підведені губи — так, щоб рот здавався більшим і скрадав непропорційно витягнуте підборіддя. Мабуть, забувши повідомити тітку, з якою мешкає й котра кілька місяців розшукує її, відлежується на ялтинських чи сочинських пляжах…