Зима доходила кiнця, та холоди ще сильнiї крiпили, I брати з Галею сидiли на печi, пiджавши ноги. Тихо було увечерi, коли вчулася ступа чиясь i щось мигонуло мимо вiконця.

— Мама! — покрикнула _Галя.

— Нi, се не мама, — одказали брати.

— О! — шепотнула Галя; оченятка в неї прибiльшилися, а бровенятка вище знялися.

— Не бiйся, Галю, — промовив менший брат, i усi вони виглядали з печi, витягнувши шиї.

Отже вiдчинилася хатка — i старший брат уступив. Господи свiте! Який вигук [вони зняли], побачивши його! Як же до його кинулися! Як же за його вхопилися! Як же не знали, що казати й про що спитати! Прудкi несподiванi радощi такеньки усiх обхопили, що у головi закрутилося, у очах усе округи заходило й затанцювало — усi обступили, ухопили старшого брата i бiльш чули, що вiн тутоньки, нiж його на вiчi бачили, то й не вжахнуло нiкого їх ураз, що старший брат смер'тно блiдий, що волосся в його попутане та попатлане, що комiр у сорочцi подраний, наче хто ухватив силомiць i порвав, що обличчя у старшого брата якесь iскажене i що вiн не промовить слова, обiймаючись з ними усiма — тiльки важко дихає. I Галя перша покрикнула:

— О, який же став ти бiлий! А який же став ти наймит! Такий самий, як колись, я бачила, по дорозi за хазяйськими волами йшов, такий самiсiнький!

I Галя своїми живенькими оченятками у їх питалася: чн її правда?

Правда, правда! Зробивсь старший брат бiлий як крейда i справжнiй наймит… Та чого ж се комiр розiрваний, чого ж се волосся поклоччене? Чого ж се обличчя так показилося? Чому се дихає вiн тяжко та важко так?